Anna Kovalova: Jak brzmi ukraińska poezja w czasie wojny — i jak jest słyszana na świecie? Dowiedzą się Państwo już za chwilę. Witam, przy mikrofonie — Anna Kovalova.
Podprowadzenie: Dziś zapraszam Państwa na rozmowę z Julią Brovarną — ukraińską poetką, artystką i projektantką. Spotkałyśmy się w Lublinie podczas wieczoru ukraińskiej poezji, gdzie Julia zaprezentowała swój tomik „Sepia”, wchodzący w cykl „W obliczu wojny” i uhonorowany Ogólnoukraińską Nagrodą Literacką im. Mychajla Kociubynskiego.
Julia prezentowała swoje wiersze w różnych miastach Polski. O tym, jak ukraińska poezja brzmi za granicą i jak jest odbierana przez słuchaczy — opowie sama autorka.
Julia Brovarna: Myślę, iż znajdujemy się teraz w pewnej ograniczonej przestrzeni naszej wspólnoty, naszej „bańki”. I właśnie dlatego ogromnym szczęściem jest mieć tu, w Polsce — i w ogóle w każdym kraju — ludzi podobnych duchem. Kiedy trafiasz do takich osób, kilka trzeba tłumaczyć — oni już są „na tej samej fali”. To czujemy tutaj, w Polsce. Na naszych spotkaniach publiczność jest przygotowana na to, o czym będziemy mówić. To ludzie, którzy mają pytania i którym zależy na tym doświadczeniu współobecności. Kiedyś, gdy jeździliśmy na spotkania, chodziło bardziej o współtworzenie, o krąg twórczy. Teraz liczy się także empatia i bycie razem. Mam nadzieję, iż ci, którzy przychodzą na nasze spotkania, pójdą potem dalej w świat i poniosą to, co tam otrzymali — wiedzę, fakty i tę emocję, z którą tu jesteśmy.
Anna Kovalova: Czy Pani twórczość zmieniła się po rozpoczęciu pełnoskalowej inwazji Rosji na Ukrainę?
Julia Brovarna: Oczywiście. Myślę, iż twórczość wszystkich w Ukrainie się zmieniła. adekwatnie zmieniała się już od 2014 roku. Ale po 24 lutego u wielu autorów pojawiła się pauza. O czym jeszcze można było pisać? Co powiedzieć? Nie każdy od razu wziął na siebie tę misję świadczenia, opowiadania. W poezji, zwłaszcza krótkiej, można szybciej reagować — ale wielu autorów po prostu zamilkło. Nie dlatego, iż przestali istnieć — ale dlatego, iż zaczęli działać: wolontariat, praca dla frontu, część poszła do wojska. Ja też milczałam, aż do wyjazdu na rezydencję w Krasnogrudzie. To była moja pierwsza rezydencja w życiu, trzy lata temu. Wcześniej nie czułam takiej potrzeby — byłam samowystarczalna w twórczości. A jednak to właśnie wojna sprawiła, iż tam trafiłam. I tam twórczość została „odmrożona”. Poczuliśmy wtedy, iż nasz głos jest potrzebny. Że ktoś na niego czeka. To zawsze ważne — choć poeta, tak naprawdę, nigdy nie pisze „dla publiczności”. Pisze dla siebie i — powiedzmy — dla Boga. A kiedy ktoś znajduje w twoim tekście własny rezonans — to zawsze pozostaje cichym cudem.
Anna Kovalova: Co Panią inspiruje obecnie? Co daje Pani siłę do pisania?
Julia Brovarna: Przede wszystkim — ja nigdy nie piszę, jeżeli nie muszę. Dlatego spokojnie przyjmuję długie przerwy. Nigdy nie mam w sobie niepokoju typu: „Och, już miesiąc nic nie napisałam” czy „Minęły dwa miesiące, a ja wciąż milczę”. Myślę, iż każdy autor inspiruje się samym życiem. Cieszy się nim — i z niego czerpie. Nie piszę poezji o charakterze społecznym. Być może dlatego, iż wszelkie zmiany społeczne wymagają czasu, żeby je przeżyć, przemyśleć, odreagować. To proces długotrwały. A o faktach, wydarzeniach, o tym, co się dzieje — lepiej opowiadają wiadomości. Po pierwsze: robią to ciekawiej. Po drugie: o wiele krócej. Po trzecie: zwyczajnie — lepiej. Dlatego inspiruje mnie życie, rozmowa, obecność. Teraz pracuję nad cyklem poezji bałtyckiej — ponownie odczytując historię Pomorza, wybrzeża Bałtyku, samego Bałtyku jako młodego morza, a jednocześnie jako wielkiego cmentarza statków. W Morzu Bałtyckim znajduje się w tej chwili największa liczba zatopionych jednostek na świecie. To również historia wojen. Historia tego morza i ludzi, którzy żyją na jego brzegach. Dlatego ta praca jest dla mnie ważna — bo przez nią widzimy nasze dzisiejsze doświadczenia w perspektywie tego, co już było. W perspektywie pewnej historycznej spirali. Dlatego w mojej książce nie ma wierszy napisanych pod wpływem nagłego bólu.
Anna Kovalova: Moim gościem była ukraińska poetka, artystka i projektantka — Julia Brovarna. Dziękuję Państwu za dziś. Do usłyszenia za tydzień Anna Kovalova.
Fot. nadesłane
________________________________________________________________________________________________________________
Анна Ковальова:
Як звучить українська поезія під час війни — і як її чують у світі? Дізнаєтесь вже за мить. Вітаю, біля мікрофону Анна Ковальова.
Підводка:
Сьогодні запрошую вас на розмову з Юлією Броварною — українською поеткою, художницею та дизайнеркою. Ми зустрілися у Любліні під час вечора української поезії, де Юлія презентувала свою збірку «Сепія», що увійшла до циклу «Перед обличчям війни» та була удостоєна Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського.
Юлія презентувала свої вірші в різних польських містах. Про те, як звучить українська поезія за кордоном і як її приймають слухачі, розповість Юлія Броварна.
Юлія Броварна: Я вважаю, що, напевно, ми знаходимось просто в такому обмеженому просторі в нашій спільноті, в нашій бульбашці. І тому це велике щастя – однодумців мати тут, в Польщі, і взагалі в будь-якій країні світу мати однодумців. Тому що ти приїздиш до людей близьких за духом, тобі не треба багато пояснювати, вони і без того налаштовані на одну хвилю з тобою. І, власне, це те, що ми відчуваємо тут, в Польщі, тому що всі наші поїздки і всі наші аудиторії – це люди підготовлені до того, про що ми будемо говорити. Це люди, які мають багато запитань, це люди, які хочуть відчути оцю співприсутність. Раніше, якщо ми їздили для того, щоб відчути співтворчість і таке коло творче, то зараз важлива і співприсутність, і певна емпатія. І я просто сподіваюся, що люди, які відвідують ці зустрічі, підуть далі в світ широкий і понесуть те, що вони отримають на цих зустрічах. Цю інформацію, цей фактаж і цю емоцію, власне, з якою ми тут.
Анна Ковальова: Чи ваша творчість змінилася після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну?
Юлія Броварна: Ну так, безумовно. Я думаю, що творчість всіх змінилася в Україні. Та, власне, ще з 2014 року змінилася творчість. Але з початку повномасштабного вторгнення у багатьох авторів була така пауза. Ну, про що ми ще могли писати і що ми могли сказати? Не кожен одразу взяв на себе оцю місію свічення. Не кожен взяв таку нараторську функцію оповідати про те, що відбувається. У такій короткій, віршованій формі це легше і швидше. Ну, тому що швидше. Тому легше зробити. А багато людей, авторів, просто поставили свою творчість на паузу. Це не означає, що вони припинили функціонувати і впали в кому, але вони волонтерили. Тобто, вони працювали на фронт, хтось пішов в ЗСУ. І оця пауза в творчості, просто безліч моїх знайомих поетів, вони мовчали певний час. І я мовчала до того, як ми приїхали в Польщу на резиденцію. Це була перша, взагалі, в моєму житті резиденція в Красногрудді три роки тому. У мене не було потреби, власне, в резиденціях раніше. Тобто, я доволі самодостатня авторка, я вважаю. І перша резиденція трапилася зі мною, саме, можна сказати, завдяки війні. Тобто, це некоректно звучить, але так воно і є. Завдяки, власне, запрошенню Молдежати і Кшиштофа Чижевських на резиденцію в Красногрудді. І там оця творчість була мотивована і знята з паузи. І ми зрозуміли, що принаймні нам дали зрозуміти: от якесь таке братерство, прийняття, що наш голос потрібний, що наші голоси важливі, від нас чекають слів. І людям це потрібно. Ну, це важливо знати завжди. Хоча, направду, поет, мені здається, не пише, орієнтуючись на аудиторію, ніколи. Ти завжди пишеш для себе і для Бога, власне. І завжди торкає, коли відчуваєш якусь співзвучність і коли комусь сподобався твій текст. Це, ну, така кожен раз приємна несподіванка.
Анна Ковальова: Що вас надихає зараз? Що вам дає сили писати?
Юлія Броварна: Ну, по-перше, я ніколи не пишу, якщо можу не писати. І тому я спокійно ставлюся до довгих пауз. І ніколи в мене немає такого неспокою: «Ох, я вже місяць не писала», «Ох, я вже два місяці не писала».Я думаю, що кожен автор надихається, власне, життям самим. І радіє життю самому, і надихається життям самим. Я не пишу соціальної поезії. Напевно, тому що її треба, взагалі, будь-які соціальні зміни треба відрефлексувати. І на це піде дуже багато часу. Для того, щоб писати і говорити про якісь там події, фактаж. Про це краще говорять новини. По-перше, цікавіше. По-друге, набагато коротше. І по-третє, просто краще. Тому життям, спілкуванням. І от наразі я працюю з циклом балтійських поезій. Переосмислюючи історію Помор’я, балтійського збережжя, Балтики і Балтійського моря, як молодого моря. І як великого такого цвинтаря кораблів. Взагалі, в Балтійському морі найбільша кількість похованих кораблів наразі в світі. Це соціальна історія війни. Історія цього моря і людства, яке живе на берегах цього моря. Це соціальна історія війни. Чому цікаво працювати з цією темою. Тому що ми бачимо тоді наші реалії крізь призму того, що було, що відбулося. І такої спіралі історичної. Тому в моїй книзі немає віршів, які породжені раптовим болем.
Анна Ковальова: Моєю гостею була українська поeтка, художниця та дизайнерка – Юлія Брована. Дякую за увагу, до зустрічі наступного тижня – Анна Ковальова.
![Budzili śpiących na jarocińskim dworcu [ZDJĘCIA, WIDEO]](https://storage.googleapis.com/poludniowaoficyna-pbem/jarocinska/articles/image/7324474e-bf32-4e01-b6b1-8789210a0945)
